petro_gulak: (... and the Bookman)
"[В романі Яновського "Вершники"] битва під Компаніївкою 1919 року виступала прообразом сутності всієї громадянської війни на Україні" (П. П. Кононенко, 1985).

Hear, hear!

Dec. 3rd, 2016 07:26 pm
petro_gulak: (... and the Bookman)
«Коли молодий письменник написав річ невдалу, то бити його кілком по голові не треба, на те він молодий письменник, щоб писати недосконалі твори, – навпаки, кіллям треба бити тих редакторів і критиків, що друкують, а потім вихваляють ті недосконалі молодечі вправи».
(П. Христюк // Вапліте. – 1927. – № 5. – С. 201.)

via [livejournal.com profile] vika_garna
petro_gulak: (The Bad)
Через деякі «привхожі обставини» до моїх рук потрапило порівняно нещодавнє видання прози Майка Йогансена (К.: Книга, 2011) з передмовою д. ф. н., проф. Віри Агеєвої («Простір гри»; статтю передруковано у цьогорічній збірці «Дороги й середохрестя», розхваленій по всіх усюдах).
Читаю передмову і трохи дивуюся. А потім і не трохи.

Оскара Вайлда названо серед письменників першої половини ХХ століття (с. 9).
Поняття «короткочасне відключення недовіри» введено з покликанням на Джуліана Барнса (с. 10). Кольрідж перевертається в могилі.
Термін «літературний побут» використовується ані в сенсі Тинянова, ані в сенсі Ейхенбаума, а як синонім метатекстуальності («Важливою частиною сюжету стає сам літературний побут... Персонажі непогано обізнані з психологією творчості» – с. 13).
Авторка не бачить різниці між оповідачем й «імпліцитним автором» (висловлюється від першої особи – ну, значить, імпліцитний! – див. с. 16). Бут та Ізер перевертаються слідом за Кольріджем.
Соцреалізм названо «мінус-стилем» (с. 17). І Лотман туди ж.
«Іронічні прологи та інтермедії “Літературного ярмарку” та “Універсального журналу”» (с. 17). В «УЖ’і» не було ані прологів, ані інтермедій.

Це вже якось занадто. Трохи аж надто занадто, чи не так?
petro_gulak: (... and the Bookman)
Временами – довольно часто – я радуюсь, что (уже) не литературный критик.
Вот, русский «Букер» получил роман Петра Алешковского «Крепость». Читал ли я этот роман? Нет, не читал. Открывал ли я его? Вот, только что открыл в двух местах совершенно наугад.

«– Я вот что думаю. Давай, Иван Сергеевич, замутим историю, создадим общество любителей нашего города. Сам подумай: город древний, стоит на трассе, надо его восстанавливать, на старину теперь спрос. Маничкин нос по ветру держит, у него в Москве крепкие зацепки. С ним сосуществовать надо, но и своего не упускать, так будет вернее. Денег всем хватит. Вот Быстров – колхоз не сдал, с областными чиновниками в хороших отношениях, ни с кем никогда не воевал, всё потихонечку, но продуманно».
«Еще с полчаса он настороженно вслушивался, уловил один раз далекий хруст, но не сменил позы. Сидел, скрестив ноги, в самом центре отрезанного от мира заповедного пространства и смотрел, как по краям его прочерчивается нервная линия: верхушки деревьев на фоне неба строгой стеной опоясали этот рукотворный уголок дикой лесной пустыни, скроенный для мимолетного кровавого развлечения. Где-то далеко ухнул филин. Эхо недолго покатало сиплый голос, но ночь быстро съела и его. С безжизненного поля потянуло холодной росой. Где-то справа сухо хлопнул выстрел. Началось!»

Буду ли я читать этот роман? Нет, не буду. Зачем мне плохая советская проза?
Естественно, тут же вспоминаю, что и в только что объявленный шорт-лист «Книги року ВВС» вошел плохой советский роман Тани Малярчук. Шорт-лист в этот раз вообще какой-то насквозь макабрический (впрочем, Лаюка я постараюсь прочитать).
Так вот, хорошо, что я не критик – а то пришлось бы.

Upd: Из обсуждения в ФБ:
Примечательны причины.
Алешковский воспроизводит все ту же модель "классики" в натуральную величину, а уж что "классика" для него - картон и дерьмо, так извините.
Малярчук насилует форму историко-революционного романа (трудное детство), скрещивая ее с "романом зв'язку часів" (университетская программа). То есть, по хорошему (по-плохому) та же Забужка, только труба пониже и опыт "необарокко" прошел совсем мимо.
Анатомирование закончено.
petro_gulak: (The Bad)
Хочете подивитись на сферичний комплекс меншовартості в масштабі 1:1? Будь ласка: бездарний Андрій Кокотюха.
"Ми віримо, що Толстой і Достоєвський - це хороша література тільки тому, що нам про це розказали росіяни і розказували всі 70 років радянської влади".
Ну, і Джойс теж графоман, звісно.
Вибачте за цитату з російської літератури: ай, моська.
petro_gulak: (Just Homsa)
Тарас Шевченко в критиці. – Київ: Критика, 2016. – Том ІІ. – L+806 с.

shevchenko_v_krytytsi_cover_0

Шість з половиною років (лише на моїй пам’яті) ми над цим працювали і нарешті зробили. Восени 2013-го вийшов друком перший том зведення – «Прижиттєва критика (1839–1861)», а ось і другий, вже є сигнальні примірники: «Посмертна критика (1861)». 206 текстів, з яких лише 107 входило до базової бібліографії 1963 року, плюс 16 доповнень до першого тому.

Видання підготовано за сприяння Наукового товариства імені Шевченка в Америці. Над другом томом працювали: Григорій Грабович (загальна редакція, передмова), Олександр Боронь і Михайло Назаренко (упорядкування, підготовка текстів, коментарі та покажчики), Олесь Федорук (наукове редагування, коментарі та покажчики), Світлана Гайдук (підготовка текстів), Вадим Дивнич і Елеонора Соловей (літературне редагування), Андрій Мокроусов (відповідальний за випуск), вся «критиківська» команда, а також багато інших людей, без яких не вдалося б здійснити те, що вдалося. Ура.

Замовити можна у видавництві «Критика», незабаром запитуйте в книгарні «Є».
petro_gulak: (... and the Bookman)
http://compphil-dnu.ucoz.com/publ/shevchenkoznavstvo_v_japoniji/1-1-0-2

Масаока Сікі, 1894. Неможливо не побачити прямих паралелей із тим, що говорили Панько Куліш і Семенко про Шевченка.

"Численні шанувальники полюбили свого ідола не тому, що глибоко пізнали його характер і змогли відчути цей характер в хайку Басьо, а тому, що саме ім’я Басьо викликає в них почуття глибокої пошани. Навіть у випадковій розмові вони не скажуть про нього просто Басьо, а стануть величати або Старцем, або Старцем Басьо, або ж Шановним Старцем, що нічим не відрізняється від того, як послідовники тієї чи іншої релігії називають власних патріархів: "Великий Учитель” чи "Панотець”. Дивитися як на божество, зводити йому мавзолей і спорудити храм для поклоніння – усе це зовсім не передбачає сприйняття Басьо як літератора, а насамперед свідчить про поклоніння йому як засновникові релігійного культу. Це поклоніння не має аналогів...
...Басьо набув своєї гучної слави власне не завдяки написанню творів хайкай як таких, а завдяки тому, що його тривірші мали всі необхідні передумови, щоб стати "народними” та популярними. Що означає "народними”? По-перше, Басьо не нехтував просторіччям, вульгаризмами, а по-друге, вірші "хайку” короткі і саме тому зручні.
...Усе, створене ним стало беззастережно сприйматися як священне писання і водночас практично не залишилося людей, здатних об’єктивно оцінювати і по-справжньому розуміти його твори "хайкай”. Якщо і траплялися ті, хто міг усвідомлювати значення віршів Басьо, то люди, здатні критично їх сприймати, взагалі зникли з обрію. Так адепти релігійних сект не вникають в значення сутр, не намагаються з’ясувати в них логічні і нелогічні місця, а сприймають усе з благоговійною вдячністю.
...Віруючі адепти "секти хайкай” сакралізували всі без перебору вірші Басьо, відкинувши саму можливість якимось чином їх обмірковувати, так, що вже ні від кого не почуєш жодної осудливої думки стосовно жодного тривірша чи слова Старця. На його честь зводять храми, будують гробницю, установлюють кам’яні стели з текстами віршів, влаштовують бенкети, пишуть цикли "хайку”, проводять за- сідання товариств "хайку” і взагалі роблять служіння цьому релігійному культові обов'язком кожного поета. Попри те, що справжній обов'язок літератора полягає зовсім не в подібному служінні... Я стверджую, що переважну більшість "хайку” Басьо слід поховати як погані і примітивні, а ті, що можна вважати дійсно майстерними, складають мізерну кількість – п'ятдесяту чи навіть шістдесяту частину його творів. Більш того, їх настільки мало, що коли ти намагаєшся їх відшукати, то відразу ж помічаєш, як сяйво самотньої ранкової зірки в небі".
petro_gulak: (... and the Bookman)
Рекомендательный список.
Кое-что спорно (ну, зачем "Фата моргана"? и набор литературоведческих текстов у меня был бы несколько иной), но в целом репрезентативно. Спасибо.
petro_gulak: (... and the Bookman)
О романе Загребельного «Я, Богдан» (1983) написано, кажется, не так уж много – и ничего лучше старой рецензии Марка Павлишина. Конъюнктурные элементы сейчас, конечно, вполне очевидны, но очевидны стали и некоторые фиги, заботливо разложенные по карманам, начиная с первой страницы (где киевский памятник Хмельницкому противопоставлен Медному всаднику, «читаемому» сквозь призму Пушкина и Анненского). Шевченковское «Ой Богдане, Богданочку! Якби була знала – у колисці б задушила» опровергается, но ведь и приводится. А из других скрытых цитат (напомню: Богдан-памятник исповедуется перед читателем из ХХ века) неожиданней всего для меня оказалась Ахматова: «Тьмяніє золото, іржавіє булат, кришиться мармур, і граніт розтріскується, смерть витає над усім сущим, тільки дух безсмертний...»
Ну, а что Загребельный был лучшим стилистом в послевоенной украинской прозе, и говорить не нужно.
petro_gulak: (... and the Bookman)
Зеров в предисловии к русскому переводу рассказов Юрия Яновского (1930) пишет об украинской прозе революционных лет:

«И в ту же пору сказывается другая характерная черта в развитии украинской революционной прозы — бедность традиции, — черта, тонко отмеченная в статье харьковского профессора А. И. Белецкого (журнал «Червоный шлях», 1926 г., кн. 3-я). В русской литературе революционного десятилетия, несмотря на многократно возвещаемый разрыв с традициями, художественная преемственность сыграла большую роль. (...)
На Украине было иначе.
В 1913 году умер Коцюбинский, самый напряженный искатель в среде старшего поколения. (...) Ушел от литературы в политику Винниченко. В условиях все более определявшегося культурного разрыва стали дальше, чем были, западноукраинские (галицийские) мастера, как Кобылянская, Стефаник и другие. Молодые авторы предоставлены были самим себе и многим из них было неясно, что и как можно использовать из литературного наследия прошлого, да и само содержание этого наследия было им неясно».

Сразу возникает в памяти позднейший факт: когда в 1960-е худо-бедно переиздали обоих Кулишей, того же Зерова, Антоныча и пр. – их влияние на литературную ситуацию, на литературное сознание оказалось минимальным. Разрыв с традицией оказался настолько полным, что даже републикация текстов ничего, по большому счету, не изменила. Понадобился осознанный поиск корней в поколении 80-х (и, конечно, перестройка), чтобы ТО оказалось насущно необходимо СЕЙЧАС. И шрам до сих пор не зарубцевался.
petro_gulak: (... and the Bookman)
На Форуме будет разговор о современной украинской прозе, что с ней творится и кто виноват.
Восемьдесят с небольшим лет назад вышла в свет статья Александра Белецкого "Проза взагалі й наша проза 1925 року", которая начинается так:

«Спокон віку повелося, щоб критика лементувала: „у нас нема літератури!” А втім, перед Жовтнем в українській критиці цього моменту не було чутно. Хоч як чудно, але пролунав він аж по Жовтні, саме в той момент, коли ще небагато хто (і то здебільшого неофіти в українській літературі) почали говорити про ренесанс українського художнього слова. І ще почалася громадянська війна, читачам було не до читання, а життю не до красного мистецтва, — а вже посипалися книжки й книжечки нових поезій, впали в очі нові імена, і в письменстві утворилося ціле коло славетніх поетів. Але критика не змилосердилася. Що поезії! Поезії є, а от прози та й нема! Правда, є Хвильовий. Але одна ластівка не утворить весни. Є молоді автори, але вони, як звичайно, ще „не опанували форми”...»

Заменить "Жовтень" и "Хвильовий" - хотя бы на "Майдан" и "Жадан" - и хоть сейчас на "Читомо" или "Літакцент".
petro_gulak: (... and the Bookman)
Письмо Гоголя матери (Павловск, 24 июля 1831 г.).

"Лето у нас чрезвычайно сухое, местами загораются леса даже. (...) Какое здесь лето! Нет и сравнения с вашим. Вот уже и осень. Зелень правда ярка, как никогда у нас весною; но зато воздух ничего не имеет в себе летнего".

У нас, у вас, у нас: не только меж двух пространств - меж двух идентичностей, конечно.
petro_gulak: (The Bad)
Не сумніваюся, що Таня Малярчук щиро зацікавилася постаттю В’ячеслава Липинського і ґрунтовно вивчила його біографію. І мотиви у неї були найшляхетніші.
Але що з цього, коли - суджу за уривком і першими рецензіями - це втілено у формі заяложеного гібриду - "роману зв'язку часів" та кондової, картонно-совєтської історичної прози.

"Він підвівся, даючи зрозуміти, що вже хоче йти. Миттєва слабкість минула. На обличчі Липинського тепер проступала жорстка холодність, відмежованість, як у добровольця, що вже за самим визначенням не має права на дезертирство. Вдягаючись, він сказав:
– Я вам дуже дякую за вечір, мабуть, ціле своє життя його пам’ятатиму.
– Не впадайте в крайнощі, дорогий мій товаришу, ось моя вам порада.
Лепкий теж підвівся. Вони стояли один навпроти одного, майже одного зросту, обійнялись.
...Липинський одягнув каракулевий півшубок, попрощався і вийшов у морозну ніч".

Мороз крєпчал.
petro_gulak: (... and the Bookman)
Три найважливіші українські романи за ці 25 років, за десятиліттями. (Звертаю увагу: найважливіші – не обов’язково найкращі.)

1990-ті: Юрій Андрухович. Рекреації.
Чому: постмодерністське прощання з імперіями.
2000-ні: Олександр Ірванець. Рівне/Ровно.
Чому: спроба позбутися пострадянської шизофренії, з непередбачуваними (в тому числі для автора) наслідками.
2010-ті (на сьогодні): Сергій Жадан. Ворошиловград.
Чому: остаточне перетворення радянського минулого на особисте минуле; час рухатись далі; вдячність і відповідальність.

Цікаво, що всі три романи видано на початку відповідних десятиліть: вони фактично проговорюють актуальну програму дій, яку суспільство тільки починає усвідомлювати.
#триромани
petro_gulak: (... and the Bookman)
Важлива стаття Остапа Сливинськго "Що письменникові сьогодні робити з історією: польський майстер-клас для України".
Насправді - не тільки письменнику. Що НАМ робити з історією? (Підказка: не те, що Шкляр, Забужко, Кокотюха і Винничук.)
petro_gulak: (... and the Bookman)
В каждой литературе найдется автор, которого справедливо можно назвать «самым недооцененным в оны годы» и, шепотом, «самым переоцененным впоследствии».
Во Франции это, например, маркиз де Сад, в России – Баратынский и С. Кржижановский, а в Украине? Домонтович?
petro_gulak: (... and the Bookman)
Климентий Федевич. Тарас Шевченко и малорусские монархисты в империи Романовых
Очень интересная статья о том, как Шевченко пытались использовать в черносотенной пропаганде и почему из этого ничего не вышло. Причины, в общем, понятны, но, как всегда, показательны детали.
petro_gulak: (True Neutral)
Три дня назад я дал на фейсбуке ссылку и прокомментировал:
"Це вірші Мирослава Лаюка, лавреата премії "Літакценту" за кращу поетичну книжку року.
Це погані вірші.
Не треба так".

Реакция (не Лаюка) показательна.
Это так, для доброй памяти.
petro_gulak: (... and the Bookman)
Із «Книжки для приїзжих на могилу Т. Г. Шевченка» 1914–1916 рр.

Брати-товарищі!
Не пускайте на це святе місто треклятіх жидів лютих ворогів рідної матері нашої України.
Женіть їх віцціля геть!
Безрукий чоловік з Кубані з жінкою.

[Поруч приписано:]
Недаром рука отсохла.

(ІР НБУВ. - Ф. І. - № 776. - 1-й форзац.)

Profile

petro_gulak: (Default)
Mikhail Nazarenko

December 2016

S M T W T F S
     1 2 3
45 6 7 89 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 202122 23 24
25262728293031

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 24th, 2017 08:43 am
Powered by Dreamwidth Studios